ИТК №57, ст.надзиратель Алла Олеговна

Другий тиждень практики закінчився. Я навіть не змогла написати "нарешті він закінчився"- а це явна ознака того, що я втрачаю розум. Скаржитися нема на що: вчителі професійні та незлі, а мій 5А, який спочатку здавався мені табором тарганів, виявився звичайним комплектом дітей. В мене навіть вже є улюблений учень в групі - він товстий і дуже милий, і хоча вчителі називають його тупим тормозом, я від своїх симпатій не відмовлюсь.

Перший урок української мови був у понеділок. Перші 15 хвилин діти дивилися на мене як на зебру, яка раптом опинилася у них в класі і проповідує любов до всього українського. Зебра не звертала уваги на іхню бурхливу невихованість, і продовжувала відкривати черепні коробки, намагаючись вкласти туди знання.

Наступна наша зустріч мене дуже здивувала, вони всі мене впізнали і навіть зраділи мені. Нажаль, взаємністю я їм відповісти не змогла, адже мені не давала спокою думка про те, що вони вночі солодко спали, поки я робила їм тисячу і одну цікаву картку. Але усміхалась я старанно, бо знала - реванш відбудеться. Контрольна.

Взгагалі то з ними навіть цікаво, вони не втомлюються обстрілювати мене каверзними питаннями, на які мені доводиться шукати відповіді. Це не я ії тестую, а вони мене. Всім хочеться відкусити шматочок від свіжого м'яса-молодого вчителя. Всім, крім мого товстенького фаворита, звісно - йому нема коли: він або спить або жре - на цьому його корисне існування в стінах школи закінчується.

Перефразовуючи В.І. Леніна хочу сказати, що весь час хочеться їсти, спати та померти  вчити, вчити і ще раз вчити. Це маніакальне бажання, від якого страждають вже навіть друзі та батьки. Вони з мене сміються та обзивають вчителькою, коли я розповідаю їм щось про школу та своїх дітей. А я поправляю вигадані окуляри і біжу перевіряти зошити.